пятница, 27 января 2017 г.

Лирика души Павла Тычины

   27 января - день рождения известного украинского поэта, переводчика и общественного деятеля Павла Григорьевича Тычины. Его называли «князем украинской поэзии», бардом Украинской Народной Республики. Современники сравнивали его с эоловой арфой и со скрипкой Страдивари.  Академик С.А. Ефремов отзывался о нем так: «Странный мечтатель с глазами ребенка и умом философа».
   Поэт заставил звучать украинское слово по-новому, открыв в нем неповторимое звучание и магию звука. Его поэзия наполнена музыкой, любовью к стране, ко всему живому на земле.


Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —-
Чим тебе заспокою я — бідна людина,-
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!

   Павел Григорьевич был многогранной личностью: прекрасно рисовал, обладал абсолютным слухом, с детства пел в церковном хоре, великолепно играл на нескольких музыкальных инструментах, знал 15 иностранных языков. Его произведения дважды выдвигали на соискание Нобелевской премии, причем  не отечественные, а зарубежные ценители художественного слова. Но он отказался участвовать в конкурсе.
   В разные годы Павел Тычина был наркомом просвещения, депутатом Верховного Совета СССР и Председателем Верховного Совета РСФСР, удостаивался высоких государственных наград и премий. Он был одним из тех, кого миновала участь многих представителей украинской элиты 20-х годов - эпохи «розстріляного Відродження».

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

 Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу….

   Первые стихи Павел написал в 1906 г. Большое влияние на него оказали встречи с Михаилом Коцюбинским. В 1912 г. впервые напечатано стихотворение «Вы знаете, как липа шелестит», а в 1918 - уже вышел его первый сборник «Солнечные кларнеты». Книга сразу же вознесла 27-летнего поэта  на вершину Парнаса.
    В наследии поэта, кроме большого количества поэтических сборников - около пятнадцати  поэм.

Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за ставом
Розлетілися по луці…
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу — вишні розцвітають.
Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов’ю,
Я одкрив кохання книгу.

                  ***
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,-
Пожартуєм для розваги!
Гей життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти —
Подивлюся, подивлюся.
Горе?.. біль? — як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?
Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?
Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію,-
Там ніяк вас не збагну,
Вас ніяк не розумію.
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,-
Пожартуєм для розваги!

                  ***
Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту — ридаю, як роса…
Ах, на землі одна, одна релігія —
Страждань краса.

Ви ніжно-стомлені,— троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам знову, не цвісти.
Кричать ножі, серцями в серце встромлені:
Зглянись хоч Ти!

Ріка біжить, хлюпоче, грається.
На ній линяють весни, мов убір…
Ви плачете. Вам серце розривається:
Людина — звір.

О, не тривожтесь так, мої улюблені:
Людина — звір, в вас чия ж любов?

Ви всі — до храмів храму стежки згублені.

Комментариев нет:

Отправить комментарий